У нашому проєкті #story_room #ПРОбібліотеку історія від читачки нашої бібліотеки у 80-х роках, а нині художниці, ілюстраторки книжок, та все ще читачки бібліотеки
Мої стосунки з бібліотекою дуже давні й теплі. Коли я була маленькою, тато водив мене сюди, бо ми жили неподалік. Моє найулюбленіше місце було в музичному відділі (відділ мистецтв). Там і досі є ті надзручні та затишні круглі диванчики, на яких можна почуватися, як у гніздечку, і слухати через навушники казки з вінілових платівок. Це була якась магія для пʼятирічної мене. Чесно кажучи, я й зараз обожнюю там бувати. Мені стає спокійно навіть від вигляду цих темно-червоних диванчиків. І від спілкування з бібліотекарями, бо ми знайомі вже багато-багато років… :)
Хто б міг подумати, що ота маленька дівчинка через майже сорок років і сама буде малювати на стінах бібліотеки, доєднається до митців, які створювали красу внутрішнього й зовнішнього декору. Невимовно цим пишаюся! Оті великі фасади бібліотеки оздоблені за моїми ескізами. Тобто я придумала малюнки, а мої знайомі художники перенесли їх на стіни. Бо взагалі-то я – книжкова ілюстраторка і не вмію малювати величезні мурали. Тому це робили хлопці-професіонали, а я контролювала цей процес. Тобто, коли це вигадувала, я думала, що моїм завданням буде тільки контроль і подальші лаври. А по факту…
То була рання весна, напередодні Великодня. Усі готувалися до свята, а ми намагалися встигнути у терміни, бо бібліотека чепурилася перед своїм 50-річчям. Тож нам було конче необхідно все вчасно завершити без права на помилку. Нас будо троє – я і два хлопця-мураліста. У перший день розпису я прийшла до них просто подивитись, як воно йде. Виглядало це так: пізній вечір, холод, підйомник із фарбами і апаратурою і на ньому два змерзлих художника. Звісно, я не змогла їх залишити та просто поїхати до тепленького дому. Тож наступні дні я возила їм гарячі чаї, їжу, а іноді – друзів-музикантів, які розважали і підтримували бойовий дух. Ми працювали за будь-якої погоди десь днів пʼять. Бо треба було встигнути до ювілейних урочистостей. У той рік передвеликодня погода «радувала» повним набором: і дощем, і вітром, і заморозками, і снігом, а зрідка – навіть сонечком :)
Але ми все встигли! Я не вірила власним очам, та стіни були готові вчасно. Вони й зараз радують дітей та й усіх перехожих. Після того я ще неодноразово малювала всередині бібліотеки. Але ті три стіни фасаду й досі залишаються найяскравішим спогадом. Завжди усміхаюсь, коли дивлюсь на них. Бо ми здолали неможливе і були винятково відчайдушною командою! Сподіваюсь, ще довго пташки, равлики, гусінь будуть радувати всіх, хто з ними стикнеться. Бо створені вони з чистої радості та любові! :)
Світлана Рудікова.
