Есе «Війна змінила мою країну раз і назавжди»
Двадцять четверте люте змінило мою країну і її жителів раз і назавжди.
Прокинувшись вранці, першим що я побачила було заплакане мамине обличчя. Я не розуміла що відбувається, була зовсім не зорієнтованою та наляканою словами «війна», «обстріли» чи «повітряна тривога». Згадуючи події того дня, становиться моторошно від розуміння реальності того що відбувалося. До останнього я надіялась що це дуже поганий жарт, чи якась помилка. Мої останні надії зруйнували десятки дзвінків на мамин телефон від родичів та знайомих. В той день в школу я так і не пішла, а контрольну котру ми мали там виконати, зосталася забутою. Озираючись назад, розумієш, наскільки все неправильно.
Дітлахи які ще навіть не закінчили садочок, не повинні дізнаватись що таке війна на власному досвіді. Не повинні переїжджати зі своєї батьківщини в іншу країну, бо є загроза їх життю. Не повинні боятися заснути чи плакати від страху перед сусідньою країною, тим паче яка раніше звалася нашими братом. Проте це життя, і ти дійсно ніколи не знаєш що може статися у наступну мить. Звісно, війна це страшно, але коли в тебе є непорушна віра в краще, стає легше. Починаючи з двадцять четвертого лютого і продовжуючи до сих пір, на всі сто я вірю в ЗСУ та в Бога. Молюся аби це закінчилося, аби українці могли не переживати що буде завтра. Якби не ЗСУ, то навіть уявити що було б не хочеться. Якби не вони, моє місто можливо було б зруйноване та окуповане.
Мені здається що віра українців і є найголовнішою зброєю. Так, ми були налякані, проте взяли себе в руки і не дали загарбати нашу країну. Тому що українська нація завжди була не зламною, була готова боротися за своє та вірити у краще.
Зосталося лише дочекатися дня коли я прокинусь, а переді мною стоятиме мама з посмішкою, і словами через які виступлять сльози щастя: «Війна закінчилась, доню. Ми перемогли».
Анна Подлєсна, 13 років Кіровоградська область
Місто Кропивницький Бібліотека-філія № 5
